Український богословський сайт Контакт
ГОЛОВНА ПУБЛІКАЦІЇ БІБЛІОТЕКА АУДІО ВІДЕО ФОТО ФОРУМ БЛОГЕРИ ОСВІТА
БІБЛІОТЕКА 
08.12.2008
Примирення з Богом
Митрополит Антоній Сурозький (перекл. Євген Коген)
Бесіда під час Різдвяного говіння 30 грудня 2002 року.

Говіння – момент, коли ми маємо замислитися над собою з уважністю, серйозно, так, як це можна зробити лише коли нас не турбує, що про нас можуть думати; момент, коли ми думаємо тільки про те, що самі знаємо про себе і що про нас знає та думає Бог. І от у сьогоднішній бесіді я хочу звернути вашу увагу на деякі сторони говіння, на які ми не часто звертаємо увагу.

Говіння – це час, коли ми замислюємося, і мета говіння – наша зустріч та примирення з Богом. І тут я хочу звернути вашу увагу на дещо таке, про що ми значним чином забуваємо: а саме – що примирення завжди вимагає прийняття один одного двома сторонами. Коли ми посварилися з кимось, ми можемо просити пробачення, ми маємо його отримати, але і той, до кого ми звертаємося за пробаченням, повинен запитати себе: яка ж моя відповідальність в тому, що ця людина так погано про мене подумала, так погано про мене говорила, з такою гіркотою та біллю про мене думає, так мене відштовхує моментами. Тому що коли той, хто правий у суперечці, не поставить перед собою цього питання, то справжнього примирення не станеться. Буде великодушне пробачення з боку того, хто відчуває себе правим, і це не завжди буде для нього добрим. І тому на першому рівні я би хотів звернути вашу увагу на те, що ми всі тією чи іншою мірою один перед одним винні. Винні тим, що мали би бути один для одного світлом у темряві чи напівтемряві, в якій живе світ, бути допомогою в нужді душевній чи матеріальній, тілесній, бути радістю, коли одного з нас охопить горе, біль, бути підтримкою, коли раптом виснажуються всі сили, які є і тілесно, і душевно. Але такими ми не є стосовно один одного або є лише стосовно деяких обранців, які для нас рідні, кохані. Та не для всіх відкрите наше серце, не для всіх відкрите наше розуміння, не для всіх готові ми самі відкритися так, щоб іншому можна було ніби з нашої душі почерпнути те, чого в нього нема.

Я згадую зараз розповідь про одного святого, котрий мав полум’яну віру. Він глибоко любив одного свого друга, котрий гинув від невір’я, і він звернувся до Господа і сказав: Господи, я Тебе знаю. Я в Тебе вірую. Моя віра нічим ніколи не похитнеться, навіть коли я не буду відчувати її в собі. Візьми у мене мою віру, забери у мене віру та віддай її моєму другові, щоби він увірував, а мене залиш з його душевною порожнечею, з його безвір’ям, із його відчаєм. І Господь виконав його молитву: миттєво в нього згасла віра, радість віри, впевненість. Одне у нього зосталося – довіра до Бога, довіра, народжена з того, що Бог почув його молитву, виконав його прохання, забрав у нього найдорожче, що в нього було, за його власним проханням. Тому довіра не похитнулася, хоча почуття віри, досвід віри, радість віри, та впевненість, яка не розумова, а охоплює всю людину до глибин, у нього була забрана, – але його товариш увірував. Ось міра, якої ми, звичайно, не можемо досягти, про яку ми і мріяти ніяк не можемо, але вона говорить нам, якою може бути людська відданість, дружба та любов. І ось коли ми будемо думати про себе в періоди мовчання, котрі завжди бувають під час говіння, запитаймо себе не лише про те, чим ми завинили перед Богом і винні перед людьми. Це само по собі очевидно, в цьому ж таки і каятися нам потрібно, але запитаймо себе про те, що я зараз згадав.

Але є інший бік у примирення: для того, аби примиритися, потрібно один одному відверто висловити те, що на душі, те, що роз’єднує, те, що ранить, те, що гнівить, те, що викликає нерозуміння, те, що підриває довіру та віру. І ось тут я хочу вас поставити перед питанням, яке я ніколи не задавав на говіннях. Ми завжди приходимо на сповідь, каючись у своїх гріхах – більш-менш недосконало, але все ж таки чесно, з наміром, у всякому разі, бути чесними та відкритими; але є одна сторона, котру ми не зачіпаємо майже ніколи на сповіді. Це відчуття, яке у нас часом буває, інколи живе довго, пронизує нас глибоко: я не можу, Тебе, Господи, зрозуміти! Як Ти можеш вчиняти так із людьми, зі мною, зі світом, як Ти вчиняєш з часу створення і світу, і людини?

Вам можуть видаватися мої слова занадто різкими, можливо, кощунством, але я хочу вам прочитати ніби на виправдання себе дві сторіночки з книги отця Софронія про старця Силуана, аби показати вам, що люди великого духу, величезної глибини можуть стояти перед цим питанням і запитувати у Бога: „Як Ти, Господи, можеш так вчиняти?” Я ставлю це питання, тому що від самого початку вам сказав, що примирення потребує участі двох сторін. І ми далі поставимо питання про те, що ж Бог відповідає на наше запитування.

Ось що пише отець Софроній:

«Одкровення про Бога говорить: „Бог є любов. Бог є Світло, і немає в Ньому жодної темряви”. Як важко нам, людям, погодитися із цим. Важко, тому що і наше особисте життя, і життя усього світу, що нас оточує, свідчить скоріше на користь протилежного. Справді, де ж це Світло любові Отчої, коли всі ми, підходячи до кінця свого життя, разом із Йовом із гіркотою в серці усвідомлюємо: найкращі думи мої, надбання серця мого розбиті, дні мої пройшли, пекло стане моєї домівкою. Де ж після цього надія моя, і те, чого від юності таємно, але сильно шукало серце моє, хто побачить? Сам Христос свідчить, що Бог уважно промишляє про кожну твар, що жодна мала пташка не забута Ним, що Він піклується навіть про вбрання трави, що про людей Його турбота незрівнянно вища, настільки, що у нас волосся на голові все злічене. То де ж цей уважний до останньої дрібниці Промисел? Усі ми пригнічені видовищем нестримного розгулу зла та невір’я, мільйони життів, часто таких, які тільки розпочалися, раніше навіть, аніж досягнуто було саме усвідомлення життя, з неймовірною жорстокістю вириваються. Отож, навіщо давалося це безглузде життя? І ось, з жагою шукає душа зустрічі з Богом, аби сказати Йому: „Навіщо Ти дав мені життя? Я знаю, що Ти благий. Але чому Ти такий байдужий до страждання мого? Чому Ти такий жорстокий і безжальний до мене? Я не можу Тебе зрозуміти”».

Ось питання, котре отець Софроній ставив, коли вже був у зрілому віці архімандритом, який провів роки й роки на Афоні. А де ж знайти у нього відповідь? Ось що він пише про старця Силуана:

«Жив на землі чоловік, муж гігантської сили духу. Ім’я його – Симеон. Він довго молився з нестримним плачем: „Помилуй мене!”. Та не слухав його Бог. Пройшло багато місяців такої молитви, і сили душі його виснажились. Він дійшов до відчаю і вигукнув: „Ти невблаганний!”. І коли з цими словами його у виснаженій від страждань душі ще дещо надірвалося, він раптом на мить побачив живого Христа. Вогонь наповнив серце його і все тіло його з такою силою, що якби видіння продовжувалося ще мить, він би помер. Пізніше він вже ніколи не міг забути невимовно покірливий, безмежно люблячий, радісний, неосяжного миру наповнений погляд Христа і наступні довгі роки свого життя невпинно свідчив, що Бог є любов, любов безмірна, неосяжна».

Чи вистачило у нас коли-небудь дерзновення (і я це слово вживаю не у значенні нахабства, а в значенні – нестримної сміливості) постати перед Богом і Йому сказати: „Господи, я Тебе не можу зрозуміти! Так, усе Священне Писання говорить нам про те, що Ти – любов; а що́ я бачу в житті окремих людей і в житті світу: мільйони помирають з голоду, мільйони помирають від меча та вогню, від хвороб, від людської ненависті чи людської байдужості, мільйони гинуть, і не лише в поганському світі минулого, але й у нашому світі. Коли ми думаємо про те, що́ наш християнський світ сотворив за дві тисячі років, як страшно думати, що ми себе називаємо Христовими і що такий жах війни, ненависті, зради, брехні діє серед нас. Де ж Ти, Господи? Ти нас створив і Ти знав, що буде. Ти знав, що людина не втримається в тій первинній чистоті, що була їй даною від початку. Ти знав, що весь світ похитнеться від падіння людини, що зло буде торжествувати немовби, що перемога зла буде кидатися в очі людям, а перемога добра – лише торкатися деяких і в деякі моменти. Господи, я хочу з Тобою примиритися, я хочу, Господи, миру між нами. Я прошу Тебе мене простити, але я не можу Тебе зрозуміти!”

І мене здається, що відповідь Божа нам дана у Втіленні. Бог сотворив світ і дав світові право та страшну владу самовизначення. Ніхто не може стати святим механічно, насильно. Святість як прилучення до Бога – таке ж диво, як любов двох людей, які так одне одного люблять, що ця любов їх робить єдиною істотою, однією особистістю в двох особах. І Господь нам говорить: Так, Я вам дав свободу, тому що для того, аби тріумфувала переможна любов, потрібно, щоби ви її обрали посеред різних можливостей, щоби ви обрали правду, щоби ви обрали чистоту, щоб зреклися всього того, що є відторгненням та запереченням іншої людини. Але тоді ми ставимо питання: А Ти, Господи? Ти нас створив, Ти послав нас у світ із владою, зі страшною владою і правом самовизначення. Що Ти зробив задля того, аби це самовизначення не привело нас до загибелі? І Господь нам відповідає: Я Сина Свого вам віддав. Слово віддав у цьому контексті таке страшне! Син був відданий на смерть, тому що знав Господь, що людство ще не дозріло і не може дозріти без того, щоб Син Його не ввійшов у світ, не явив би досконалу, неосяжну красу Людини, наповненої Божества, не вказав би шлях, котрим кожен із нас може пройти і дійти до святості. Ніхто більшої жертви не може принести, як пожертвувати – не собою, собою пожертвувати в певному сенсі легше, тому що коли тебе вб’ють, уже нічого не лишається, ти вільний; а послати сина свого на смерть – це означає прийняти рішення про те, що він народиться у світ для того, аби в цьому житті загинути, і загинути від того, що ми з життя зробили шлях до смерті, замість того, щоб зробити з нього шлях до вічного життя. Бог послав Сина Свого жити не повнотою Божественного життя, а ущербленим життям тварного світу, ущербленим тим, що воно не розвинулося до повноти, а крім того – спотворене гріхом. І Син пройшов крізь усе, про що ми читаємо в Євангелії, крізь усе, про що ми можемо подумати, коли думаємо про людей навколо нас, які народжуються в життя, які достойні життя і які повільно або раптовою смертю гинуть у муках. Я одного разу пригадав вам розповідь про офіцера, який під час війни послав свого сина на розвідку, з якої син, імовірно, не повернеться. Цьому батькові казали: як ти можеш послати свого сина, невже ти його не любиш? І він відповів: Свого сина послати на смерть я можу; чужого – не можу. Так учинив на Небесний Батько стосовно нас. Він дав нам свободу: обирайте шлях, і якщо ви заблукаєте, Я вас звідти виведу.

Але знов таки, ми ставимо перед собою питання особисте вже, не загальне, не богословське, не питання віри, а особисте: Господи, скільки в моєму житті болю та страждання, і страху, і жаху, і втрат, і хвороб, і втрати надії. Господи, чи можу я настільки Тобі довіряти, щоб не запитати в Тебе про те, як можеш Ти так вчиняти не тільки стосовно мене, але й стосовно того жаху, що панує в нашому світі? І це питання ми повинні мати дерзновення і чесність поставити у своїй душі перед Богом, і перед собою поставити питання про те, чим може Бог у моєму житті (що охоплює, можливо, невелике коло людей, але в яке вриваються страждання світу) відповісти, чим Себе виправдати, як я можу із Ним примиритися перед тим, як собі просити прощення у Нього. Я думаю, що кожен із нас має поставити перед собою це питання, тому що, хоча ми не ставимо його відкрито, ми не розуміємо, як можливо, що мільйони помирають від голоду, як можливо, що мільйони гинуть на війнах, як можливо, що за дві тисячі років сталося більше трьох тисяч війн між християнами, котрим було сказано: любіть одним одного.

І ми повинні (вам це, можливо, видасться страшним словом, моторошним словом) навчитися Бога зрозуміти, Йому пробачити, не в тому сенсі, щоби зверхньо Йому сказати: „Пробачаю Тобі, Господи, за Твою недосконалість”, ні. Але пробачити в тому сенсі, що примиритися до самих глибин, прийняти всю трагедію власного життя. І ми не завжди це робимо. Мені згадується літня жінка у Франції, онук якої помер в одинадцять років від хвороби, що тривала все життя. І вона мені сказала: „Я в Бога більше не вірю. Я Його молила про те, щоб мій маленький онук одужав або бодай лишився живим, і Він не звернув жодної уваги на мою молитву, на молитви бабусі, матері його матері. Я більше в Бога не вірю”. Я тоді був молодий і сказав їй різке слово, можливо, занадто різке, але правда лишається правдою. Я їй сказав: „Протягом війни тисячі й тисячі дітей гинули, під час першої війни, під час революції, під час еміграції, під час другої війни, в таборах, з голоду, на шляхах, в обіймах матерів, які не могли їх нагодувати нічим, і ти продовжувала вірити в Бога?” І ця жінка мені відповіла, можливо, найстрашніше, що я за своє життя чув: „Ці діти не були моїм онуком, яке мені до них було діло!” Подумайте над цим. Уперше в житті до неї дійшло питання про те, що Бог, ймовірно, несе відповідальність за той жах, що відбувається, і вона не впоралася з ним. Вона згодом впоралася, в тому сенсі, що гнів, відторгнення Бога в ній перетворилися в гострий біль та скорботу, яка її ніколи не полишила, та вона почала любити інших матерів та інших дітей, що гинули.

Перед нами всіма є питання більш або менш гостре. Коли ми до Бога йдемо на примирення, ми маємо бути готовими Йому сказати: „Господи, я хочу, аби ти мене прийняв, але я не знаю, як Тебе прийняти”. Силуан, який тоді називався ще Симеоном, довгі роки кричав до Бога про те, що він без Нього жити не може, і Бог мовчав. Та в якийсь момент Бог йому явився і пронизав його світлом Своєї присутності. Силуан довгі роки був у відчаї від того, що він не може зустріти Бога, тому що йому необхідно було дійти до такої зрілості, щоб зустріч із Богом була для нього не лише початком нового життя, а переображенням, коли він весь просякнувся світлом, коли він був свічадом серед людей, що його оточували, і став свічадом для тисяч із нас, які так чи інакше доторкнулися до нього через його писання або через розповіді людей, що знали його особисто.

І ось про що я хочу вас просити. Коли у вас буде період мовчання, запитайте себе про те, чи є у вас дещо проти Бога, в чому ви вбачаєте Його винуватість в обставинах вашого життя, у смерті людей, яких ви любили та продовжуєте любити до розриву серця, в жаху, що відбувався протягом усієї руської історії, а особливо минулого століття. Через усе це часом думається: як може Бог, якщо Він любов, або навіть якщо Він не любов, але Він має владу запобігти злу, – як Він може все це терпіти і такий тягар нестерпний класти на мої плечі? Відповідь на це може прийти лише через просвітлення нашої власної душі, тому що для того, аби, подібно до Силуана, зустріти Христа, наповнитися Святого Духа, потрібно, щоб одна за одною впали перешкоди, котрі між мною та Богом, між мною та людьми. Допоки існує така перешкода між мною та хоча б однією людиною, поки я не можу сказати: „Прости, як я прощаю, відпусти мені мої гріхи, як я відпускаю гріхи тих, хто згрішив проти мене”, ми не готові до цього. І тоді ми повинні зізнатися перед Богом, що стоїмо перед Ним, не розуміючи Його, докоряючи Йому в тому, що ми не здатні зрозуміти. А Бог терпить не лише наше нерозуміння, а й наш гнів на Нього, нашу відразу часом, наше заперечення, зречення, терпить на Хресті і терпить у Своєму Батьківському серці. Тому що помирати на хресті було жахливо безсмертному Сину Божому, але як же було Отцю спостерігати те, як помирає Божественний Син смертю людини, яку ми нашою гріховною мовою назвали би чужою?

І тоді стає зрозумілим, що деякі люди, як Силуан, як Серафим Саровський, як Сергій Радонезький, як багато хто, тисячі інших могли продовжувати безумовно вірити Богові, тобто довіряти Йому до кінця, не сумніваючись у тому, що Його шляхи – не наші шляхи, і що, зрештою, усе людство виправдає Його, що прийде час, як сказано у книзі Одкровення, і стануть люди, які пройшли крізь усі жахи життя, і скажуть: Господи, Ти був правий у всіх шляхах Твоїх!

Але зараз ми приходимо на сповідь чи говіння не з метою примирення не лише з нашим сумлінням, а й з Богом – з Богом, Який нам відкрив шлях життя, шлях добра, шлях істини, і в цей момент примирення ми маємо перед собою поставити питання, котре я щойно ставив увесь час незграбно, невміло: чи може я до кінця примиритися з Ним раніше, ніж буду просити Його примиритися зі мною?

Ми запитуємо інколи: чому ж Бог нам не відкриває те, що могло би бути для нас миром та розрадою, та впевненістю, та переможною радістю? Тому що ми ще не дозріли. Місткості нам не вистачає, глибини не вистачає. Згадайте Силуана: багато років, коли він ще був Симеоном, він кричав до Бога, і Бог мовчав, тому що потрібно було, щоб якась остання перешкода зламалася, щоб упала ніби остання стіна і світло Боже могло влитися в його душу.

Існує російський вірш, який, можливо, нам на більш простому рівні здатен сказати про це:

Из бездны вечности, из глубины творения
На жгучие твои вопросы и сомнения
Ты, смертный, требуешь ответа в тот же миг
И плачешь и клянешь ты Небо в укоризне,
Что не ответствует на твой душевный крик.
А Небо на тебя с улыбкою взирает
Как на капризного ребенка смотрит мать,
С улыбкой, потому что все, все тайны знает,
И знает, что тебе еще их рано знать.

Отож будемо перед Богом ставити свої питання, тому що ці питання говорять про те, що в нас визріла чи, точніше, визріває поступово здатність розуміти. Будемо ставити Йому запитання, але будемо питатися з довірою. Якщо ми лише доторкнулися до ризи Господньої, якщо тільки ми побачили відблиск Божественного світла, ми здатні сказати: „Вірую, Господи, допоможи моєму невірству”. Ми здатні сказати: „Господи, я не можу Тебе зрозуміти, та я можу тобі довіритися, знаючи від інших, від святих, навіть від грішників, що Ти – любов, і що Ти мене не залишив, що Ти не зрікся мене, що Ти не байдужий до мого страждання. І тому я можу до Тебе прийти і сказати: Господи, я хочу відкритися перед Тобою і все-все Тобі сказати, що не гідне ані Тебе, ані мене, ані світу, котрий Ти створив, усе сказати, аби Ти міг мене простити. А я, Господи, вірую, допоможи моєму невірству! Довіряючись Тобі, все ще не розуміючи, але я Тобі не ворог, Господи, просто я ще не дозрів до міри Силуанової”.

На цьому я завершу першу свою бесіду і сподіваюся, що вона деякий сенс для вас має, тому що для мене вона має величезне значення. Тепер я вам пропоную подумати над тим, що зараз ви чули, і подивитися, як відгукнеться ваша душа на це, як ви можете стати перед Богом і з ним примиритися, тобто, говорячи гранично різко, простити Його з надією, що і Він може вас простити.
Переглядів: 1192
Функція коментування доступна тільки зареєстрованим користувачам. Будь ласка, увійдіть або зареєструйте собі еккаунт.
<< Назад Наверх
ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
9 Грудня 2008, 14:07
Біблія (перекл. Огієнка)
22 Вересня 2012, 17:39
Собор Украинской православной церкви 1-3 ноября 1991. Материалы
22 Серпня 2015, 11:19
The Origins of the Christian Mystical Tradition: From Plato to Denys
(Автор: Andrew Louth)
22 Серпня 2015, 11:34
Fallen Angels and the History of Judaism and Christianity: The Reception of Enochic Literature
(Автор: Annette Yoshiko Reed)
25 Лютого 2012, 13:25
THE SACRAMENTAL MYSTERIES A Byzantine Approach
(Автор: CASIMIR A. KUCHAREK)
28 Травня 2013, 20:20
Pagan Christianity? Exploring the Roots of Our Church Practices
(Автор: Frank Viola, George Barna)
5 Лютого 2015, 19:38
THE HEBREW GOSPEL OF MATTHEW
(Автор: George Howard)
22 Серпня 2015, 11:58
A Dictionary Of Angels: Including The Fallen Angels
(Автор: Gustav Davidson)
29 Листопада 2015, 01:45
Primeval History: Babylonian, Biblical, and Enochic. An Intertextual Reading
(Автор: Helge S. Kvanvig)
23 Грудня 2013, 09:55
A Brief History of the Future
(Автор: Jacques Attali)
22 Серпня 2015, 10:59
Early Christianity in Contexts: An Exploration across Cultures and Continents
(Автор: William Tabbernee)
15 Лютого 2009, 21:10
ИСПОВЕДЬ
(Автор: Августин)
26 Червня 2012, 15:34
Православная церковь при новом патриархе
(Автор: Алексей Малашенко, Сергей Филатов)
31 Серпня 2010, 09:39
Исторический платонизм русской идеи
(Автор: Анатолий Тихолаз)
23 Червня 2009, 01:36
ВСТРЕЧА С БОГОМ ЖИВЫМ
(Автор: Антоний Сурожский)
5 Квітня 2006, 10:39
Християнство сьогодні
(Автор: Антоній Сурожський)
10 Липня 2014, 22:07
Вольтерианцы, или История о якобинцах: в 12 ч. чч. 1-12
(Автор: Баррюэль Огюстен)
15 Березня 2013, 11:54
О проценте. Ссудном, подсудном, безрассудном. Хрестоматия современных проблем "денежной цивилизации". Книги 1,2
(Автор: В. Ю. Катасонов)
15 Березня 2013, 11:57
Капитализм. История и идеология "денежной цивилизации"
(Автор: В. Ю. Катасонов)
20 Грудня 2013, 22:26
Языческое возрождение. Изучение инициаций в мистерии в греко-римском мире
(Автор: Гарольд Р. Виллоби)
уci надходження
©2006-2021 - Український Богословський Сайт