Український богословський сайт Контакт
ГОЛОВНА ПУБЛІКАЦІЇ БІБЛІОТЕКА АУДІО ВІДЕО ФОТО ФОРУМ БЛОГЕРИ ОСВІТА
релігієзнавство 
01.01.2007
Особливості православного екуменізму
Кисельов Олег Сергійович
Однією з основних характеристик історії християнства ХХ ст. можна впевнено назвати потяг різних церков та деномінацій до зближення у рамках екуменічного руху. Метою цього руху є християнська (церковна) єдність, але, попри певні успіхи, її так і не було досягнуто. Певну роль тут відіграла не тільки відмінність у християнській догматиці та баченні духовного життя, але й концептуальне розуміння єдності.
Екуменічний рух є неоднорідним феноменом. Ця неоднорідність спостерігається як у часовому та просторовому вимірах, так і в позиціях окремих церков та деномінацій. Через це дослідження екуменічного руху має базуватися на вивченні не тільки історії екуменічних контактів церков у різних країнах, але й особливостей конфесійних підходів до екуменізму.
Дана стаття має на меті розкрити особливості православної позиції до екуменізму. Для поставленої мети необхідним видається розкрити концептуальні засади православного ставлення до проблеми християнської єдності; прослідкувати участь православних у Всесвітній раді церков (ВРЦ) та окреслити православну участь у двосторонніх богословських діалогах.
В українському релігієзнавстві проблема екуменізму розглядалася А.Колодним, П.Яроцьким, Е.Мартинюком та ін. Безпосередньо до православної позиції в цьому питанні звертались О.Саган, В.Єленський, Н.Белікова, Н.Кочан та ін. Українські аспекти проблеми підіймалися П.Яроцьким, М.Мариновичем та ін. Надбання цих авторів надали можливість комплексно окреслити богословські аспекти проблеми.
При розкритті православної позиції щодо екуменізму автор статті розглядатиме ту православну точку зору, яку поділяють та відстоюють учасники та прихильники участі в екуменічному русі, їхні аргументи та мотиви православної участі в участь в екуменічних заходах, їхні цілі.
Православне розуміння християнської єдності, а відтак екуменічні контакти ґрунтуються на екклезіології. Основи православного вчення про Церкву закладені у Символі віри, де говориться про віру “В Єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву”. З точки зору православного богослов’я, лише Православна церква є цією істинною Церквою Ісуса Христа. Інші християнські церкви, деномінації та секти не є Церквами. Фактично усе “інославіє” розглядається або як єресь, або як розкол (схизма). Для підтвердження наведемо слова митрополита Філарета (Дроздова): “Наша Церква, єдино істинна, апостольська Церква, усі інші християнські та філософські вірування визнає у розкол та єресі” [Цит за.: Кураев А. Вызов экуменизма. — М., 2003. — С. 27].
Чи мають інші християнські церкви та спільноти благодать? Це – дискусійне питання у сучасному православному богослов’ї. Єпископ Іларіон (Алфєєв) пише, що у російському православ’ї існують різноманітні точки зору щодо благодаті у інших християн: "від повного заперечення благодатності інославних до повного заперечення реальності існуючого церковного розділення" [Иларион (Алфеев), епископ Керчинский. Православное богословие на рубеже эпох. — К.: Дух і Літера, 2002. — С. 424]. Такий плюралізм існує за наявності офіційної точки зору РПЦ! Так у "Основних Принципах ставлення Російської Православної Церкви до інослав’я" неоднозначно визначено, що "спасіння може бути знайдено лише у Церкві Христовій. Але у той же час спільноти, які відпали від єдності з Православ’ям, ніколи не розглядалися як повністю позбавленні благодаті Божої" [Основные принципы отношения Русской Православной Церкви к инославию // http://www.mospat.ru/text/principles/id/65.html — п. 1.15]. Підтвердженням такої позиції є традиція прийняття розкольників та більшості єретиків не через таїнство хрещення, а через миропомазання або навіть покаяння; а їхнє духовенство — у “сущому сані”.
Отже, всі інші християни — розкольники та єретики. Але вони, все ж таки, є “членами Тіла Христового”, тобто завдяки своєму хрещенню вони певним чином належать до Церкви Христової, хоча й позбавленні тієї повноти благодаті, яка є в православній церкві [Див.: Сааринен Р. Вера и святость. Лютерано-православный диалог 1959-2002. — М.: ББИ, 2003. — С. 121].
Виходячи з усього вище зазначеного ми бачимо, що для православних немає ніякого сенсу об’єднуватися будь з ким (католиками чи протестантами), адже православна церква, з їхньої точки зору, є цілком самодостатньою.
Православні богослови заявляють, що основна проблема екуменізму — проблема розколу [Див.: Заявление православных участников ІІІ ассамблеи Всемирного Совета Церквей. Нью-Дели, 1961 // Православие и экуменизм. Документы и материалы 1902-1998. — М.: МФТИ, 1999. — С. 149]. Виходячи з екклезіологічної тези про існування однієї і неподільної Церкви Христової, метою будь-яких екуменічних зусиль може бути “не єдність Церкви, а єдність у Церкві”. Інтерпретуючи історію християнства, православні історики та богослови схильні говорити не про розділ церков (зокрема, у 1054 р.), а “відпад від Церкви”. Тому відновлення християнської єдності можливе лише через “повернення в лоно Церкви”, приєднання до неї, возз’єднання з нею. Найхарактернішим для православного екуменізму є вислів о. Г. Флоровського: “Для мене християнське возз’єднання — це всезагальне навернення у Православ’я” [Цит. за: Уимлямс Дж. Неопатристический синтез Георгия Флоровского // Георгия Флоровский. Священнослужитель, богослов, философ. — М., 1995. — С. 333]. Позиція, згідно якої християнська єдність можлива лише у православ’ї, є єдино допустимою не лише для православних прихильників екуменізму та активних учасників екуменічного руху, але й для консервативно налаштованих богословів, критиків будь-яких відносин з “інослав’ям”, переконаних антиекуменістів.
Концептуальною основою православного бачення християнської єдності слід визнати тезу, згідно якої “екуменізм у просторі”, тобто сьогоденні пошуки єдності, має бути невід’ємним від “екуменізму у часі” тобто єдності із апостольським та святоотцівським вченням [Результативный документ консультации делегатов Православных церквей и представителей ВСЦ, состоявшейся в Софии 23-31 мая 1981 года // Православие и экуменизм. Документы и материалы 1902-1998. — М.: МФТИ, 1999. — С. 347]. Для православних також є неприпустимою єдність на основі другорядних питань. “Для Православної Церкви, — проголошено в енцикліці Православної церкви в Америці, — єдина можлива єдність для християн та Церкви є єдність віри, яку засвідчили апостоли, святі та Собори Церкви…” [Encyclical Letter of the Holy Synod of Bishops of the Orthodox Church in America on Christian Unity and Ecumenism // http://www.oca.org/DOCencyclical.asp?SID=12&ID=5].
Будь-яке зближення та солідарність на основі соціально-гуманітарних питань, хоча є бажаними, але не є метою екуменізму і не можуть бути основою християнської єдності [Осипов А. Православное понимание экуменизма // Осипов А.Православное понимание смысла жизни. — К., 2001. — С. 228-229].
Християнська єдність, не тільки для православних, але й для католиків та протестантів, має проявлятися у спілкуванні в таїнствах. На відміну від протестантів, православні (як і католики) акцентують увагу на тому, що єдність у вірі має бути передумовою для такого спілкування. Для православ’я не є допустимим використовувати спілкування у таїнствах, особливо сопричастя, як засобу для досягнення єдності [Encyclical Letter of the Holy Synod of Bishops of the Orthodox Church in America on Christian Unity and Ecumenism // http://www.oca.org/DOCencyclical.asp?SID=12&ID=5].
Таким чином, християнська єдність, з точки зору православних, можлива лише в лоні їхньої церкви, на основі православної віровчення — на базі “Передання Древньої Церкви”. Однак, християнська єдність, з точки зору православних, не передбачає повної уніфікації усього устрою християнського життя. Ця теза цілком зрозуміла, виходячи з наявності різних богослужінь, устрою церков та церковних традицій, які існують у помісних православних церквах.
Виходячи з таких позицій, не слід дивуватися, що православна участь в екуменічному русі розглядається, в першу чергу, як свідчення православної віри неправославному християнському світу. Будь-які богословські діалоги ведуться з метою пояснення та розкриття православної віри “інославним” богословам [Основные принципы отношения Русской Православной Церкви к инославию // http://www.mospat.ru/text/principles/id/68.html — п. 4.1-4.2]. Однак православними не відкидається пізнання в екуменічних зустрічах західного християнства. Сучасний богослов о. Андрєй Кураєв позитивно оцінює не лише взаємне пізнання західних і східних християн, подолання негативних стереотипів, які сформувалися протягом історії, але й запозичення різного роду (соціального, богословського, місіонерського і т.д.) досвіду [Кураев А. Вызов экуменизма. — М., 2003. — С. 11-16]. Але в будь-якому випадку місіонерський аспект православної участі в екуменічних заходах підноситься як найважливіший. Разом з цим, православні категорично засуджують будь-які прояви місіонерства та євангелізації на їхній канонічній території, розцінюючи їх як прозелітизм. Згадаймо лише численні заяви представників Московського патріархату на адресу католиків за останні п’ять років.
Православна вимога єдності у вірі для церковної єдності означає, що інославні повинні: визнати усі постанови семи Вселенських Соборів без змін та доповнень; мати єпископат, який має наступність від апостолів та визнавати усі сім таїнств. Митрополит Нікодим так писав: “Питання про взаємовідносини з інославними Церквами та церковними спільнотами може бути вирішене лише в такий спосіб, коли ці Церкви та спільноти, зберігаючи свої національні, історичні, місцеві риси, через зближення до Православ’я у вірі (вченні) та житті виявлялися б здатними вступити у єдність Вселенської церкви у якості однієї з автокефальних або автономних Церков” [Никодим, Митрополит Ленинградский и Новгородский. Православные Церкви и экуменическое служение // Православие и экуменизм. Документы и материалы 1902-1998. — М.: МФТИ, 1999. — С. 291].
Ю.Решетніков відзначає, що православне ставлення до інших християн є “несприятливим ґрунтом для продуктивного діалогу” [Решетніков Ю. Християнська єдність: пошуки шляхів досягнення // Українське релігієзнавство. – 2001. №18. – С. 92]. Однак, православні ведуть богословські діалоги із католиками, старокатоликами, англіканами, дохалкидонитами, лютеранами та реформаторами; крім того існують контакти з баптистами та методистами [Див.: Centro Pro Unione № 53. — Spring, 1998. — P. 3-4] і, звісно ж, з іншими християнськими церквами та деномінаціями в рамках ВРЦ та інших екуменічних організацій.
Православні з самого початку брали участь у рухах “Віра та церковний устрій” і “Життя та діяльність”, які при злитті й утворили ВРЦ. Ще тоді й окреслилась “православна тактика” в екуменічному русі. Православні були меншістю, а отже не могли реально впливати на хід голосування. Кінцеві документи конференції “Віра та церковний устрій”, яка проходила у 1927 р. у Лозанні, жодним чином не задовольнили православних учасників через суттєві розходження із православним богослов’ям. Православні делегати не підписали підсумкових документів конференції, натомість прийняли окрему декларацію, в якій підкреслили розходження певних положень офіційних матеріалів з православним вченням [Гордиенко Н.С. Современный экуменизм. Движение за единство христианских церквей. — М., 1972. — С. 27]. Приблизно так само виглядає православна участь у ВРЦ до 1998 р. Зазначимо, однак, що православні брали участь у створенні Ради та входили до складу центрального та виконавчого комітетів ВРЦ.
Наявність деяких розбіжностей у різних православних позиціях та необхідність виступати на екуменічних форумах “єдиним фронтом” привели до обговорення та вироблення спільних позицій з основних питань на консультаціях делегатів православних церков, передсоборних православних нарадах та міжправославних консультаціях. Документи цих зустрічей дають різного роду оцінки екуменічного руху взагалі та ВРЦ зокрема; окреслюють проблеми, що стоять на шляху до єдності та пропонують шляхи їх розв’язання.
Досить важливим для православних учасників ВРЦ є його статус, зокрема, що ВРЦ не є понад-Церквою; не ґрунтується на будь-якій екклезіології, а тому у цій організації є місце для екклезіології будь-якої Церкви. Церкви-члени ВРЦ не зобов’язані ані змінювати своє вчення про Церкву, ані приймати певну доктрину про сутність християнської єдності.
Позитивної оцінки від православних богословів удостоюються деякі угоди в рамках комісії “Віра та церковний устрій”, наприклад, документи “Про єдність” (1961) та “Хрещення, євхаристія та священство” (1982).
Значної критики ВРЦ зазнає від православних за переміщення основного акценту з богословської на соціально-економічну та політичну проблематику. З часом православні почали все гучніше заявляти про свою стурбованість відносно ряду питань у роботі та функціонуванні ВРЦ. Заявляючи, що форми участі в організації їх не вдовольняють, оскільки голос меншин при голосуванні не береться до уваги, — православні учасники ВРЦ фактично вдалися до бойкоту у голосуванні.
У 1998 році була створена спеціальна комісія для вивчення даних проблем і вироблення шляхів їх вирішення. Результатом роботи комісії став Підсумковий звіт із конкретними пропозиціями та рекомендаціями.
У документі, насамперед, пропонується ухвалювати рішення в рамках ВРЦ не голосуванням, а на основі консенсусу. Це, — на думку комісії, — не лише підвищить ступінь участі усіх церков до прийняття рішення, але й збереже їхні права — особливо права меншості. Іншою важливою пропозицією треба вважати заснування “Постійного комітету з питань православної участі у ВРЦ”, однією з основних функцій якого мають бути рекомендації щодо більш повної участі православних в інституції. Комісія також закликала звернутися до вивчення екклезіологічної термінології, чітко диференціювати конфесійні та міжконфесійні молитви у рамках ВРЦ, а також підтримала розширення критеріїв для вступу у ВРЦ [Заключительный отчет специальной комиссии по вопросу об участии Православных Церквей в работе Всемирного Совета Церквей // http://www2.wcc-coe.org/ccdocuments.nsf/index/gen-5-russian-ot.html]. Після вироблення нової схеми прийняття рішення у ВРЦ православні представники дивляться більш оптимістично на майбутнє екуменічного руху.
Акцентуючи увагу на єдності у вірі, православні віддають перевагу двостороннім богословським діалогам. Розкриття кожного з двосторонніх діалогів може бути окремим дослідженням. Оскільки дана стаття має за мету розкрити особливості православної екуменічної позиції, то цілком достатньо, з точки зору автора, буде лише в загальних рисах окреслити деякі з них.
У 1968 р. на ІV Загальноправославній конференції у Шамбезі, було задекларовано, що православ’я як світова конфесія має вести богословські діалоги з інославними конфесіями не на рівні помісних православних церков, а загальноправославною комісією, яка призначається Константинопольським патріархом. При цьому, однак, категоричної заборони вести діалоги на локальному рівні не було [Див.: Сааринен Р. Вера и святость. Лютерано-православный диалог 1959-2002. — М.: ББИ, 2003. — С. 160].
Офіційний діалог з англіканами на міжнародному рівні розпочався у 1973 р. З того часу, було обговорено проблеми: пізнання Бога, авторитет Біблії та Вселенських Соборів, Церква та Євхаристія, молитва та святість, богослужіння та рукопокладення духовенства. В ході діалогу англікани погодилися, що у Символі віри не повинно бути Filioque.
У діалозі православних зі старокатоликами, який розпочався у 1975 році обговорювалися такі теми: авторитет та непогрішность у церкві, церковні Собори, апостольське наступництво, передумови на наслідки церковного спілкування, сотеріологічні теми, місце жінки у церкві та окремо акцентувалася увага на вченні про Божу Матір та таїнства.
Рішення про створення католицько-православної комісії з богословського діалогу було прийнято у 1979 р. Під час діалогу були опрацьовані питання про роль Святої Трійці, обрядове життя, причастя та інші таїнства, догматику та структуру Церкви, прозелітизм та уніатизм, екклезіологія та примат Папи Римського.
Православно-лютеранський діалог на міжнародному рівні ведеться з 1981 р. Йому передували і паралельно ведуться діалоги на регіональних рівнях. Обговорювалися питання екклезіології, Писання та Передання, сотеріології, торкалися й питань термінології, авторитету Соборів. З 1998 р. діалог ведеться навколо теми “Містерія Церкви”.
Офіційний діалог зі Східними православними (дохалкидонськими) церквами розпочався у 1985 р. Результатами діалогу став висновок, що церкви однаково сповідують вчення Церкви перших віків, у тому числі й христологію. У зв’язку з цим, богослови погодились, що необхідно зняти усі існуючи анафеми та обговорили практичні наслідки та кроки для втілення єдності у церковне життя.
Офіційний міжнародний богословський діалог між Православною церквою та Світовим альянсом реформаторських церков був розпочатий у 1988 році. Темами обговорення були: Символ віри, Трійця, христологія, таїнства, єдність та членство у Церкві, Писання та Передання, служіння на благо суспільства тощо.
Продуктивність двосторонніх діалогів різниться між собою. Деякі з них, здається, мають досить скоро привести до єдності, до спілкування між церквами; інші ж лише підживлюють надію єдності у далекій перспективі. Продуктивність діалогів залежить не лише від ставлення до інших християн взагалі, але й від позицій інших християнських церков до проблеми єдності.
Українськими релігієзнавцями було справедливо відзначено, що концептуальні засади позиції православ’я та католицизму є досить близькими [Див.: Кочан Н. Pro ecumenism: документи 2000 року // Людина і світ. — 2001. №2-3. — С. 25. Яроцький П. Екуменізм: стан, проблеми сучасного розвитку // Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність — світовий досвід та українські проблеми — К., 2002. — С. 40]. Це стосується не лише екклезіології церков, але й наголошення, що єдність можлива лише через єдність у віровченні. При цьому православна позиція відрізняється від католицької — участю у ВРЦ. Членство православних церков у цій екуменічній інституції, де існує величезне розмаїття протестантських позицій говорить про готовність шукати спільні богословські основи християнської єдності. Розгляд трибуни екуменічних форумів, як засобу для розповсюдження православного вчення не впливає негативно на екуменічні процеси, адже кожна церква в таких заходах представляє свою конфесійну позицію.
Можна говорити про успіхи та досягнення, невдачі та розчарування православної участі в екуменічному русі. Але саму участь можна розглядати через призму розвитку конфесії [Саган О. Вселенське православ’я. — К.: Світ знань, 2004. — С. 392]. Деякі дослідники ставлять питання: чи вистачить православним церквам волі, енергії та ресурсів для участі в екуменічному русі, беручи до уваги їхній власний розвиток, розвиток інших церков та світу в цілому [Hopko Th. The Unity We Still Seek: An Eastern Orthodox Perspective // Ecumenism: Present Realities and Future Prospects. Ed. by Cunningham L.S. Notre Dame, Ind: University of Notre Dame Press, 1998. — P. 124]. Зважаючи на сучасні тенденції інтеграції та дезінтеграції християнських спільнот, в основі яких, в першу чергу, є ставлення до гомосексуалізму та жіночого священства, можна припустити, що саме ці питання будуть обговорюватися у подальших діалогах. Майбутня участь православних у двосторонніх діалогах та ВРЦ скоріш всього буде залежати саме від тих позицій, які займуть інші церкви з цих гострих для сучасного християнства питань.
Підводячи підсумок аналізу екуменічної позиції православ’я, зазначимо, що християнська єдність допускається лише в лоні православної церкви. Єднання християн можливе лише як приєднання до православ’я, а участь православних в екуменічному русі та богословських діалогах розглядається, в першу чергу, як “свідчення православної віри”. Відмітимо, що екуменічна позиція православних формувалася через критичне ставлення до екуменічного руху в цілому та ВРЦ зокрема.

Стаття "Особливості православного екуменізму", була надрукована в журналі Українське релігієзнавство. – 2006. - №38. – С. 38-46.



Bitcoin 1EwRWppD6T4TDCbxzV5xcyhFZZvM8HgE7A
Ether 0x79Fa0028DC53a3b747E816E8A9781eB4e27FFE6a
Bitcoin Cash qzvwfruqukvvp3lr0xcp8wtu343vnp47ggcmpula6d
Stellar GD7NEP6H47YJFQDCYJL77RYGVB4PIGG4OGLTAOVBZWG274J5EEOOCDU5


Если у кого-то возникнет желание что-то написать редакции сайта - предлагаем это сделать на мейл theologykievua@ukr.net

Спасибо.
Переглядів: 2106
Функція коментування доступна тільки зареєстрованим користувачам. Будь ласка, увійдіть або зареєструйте собі еккаунт.
<< Назад Наверх
АВТОРИЗАЦІЯ
 
Реєстрація Забули пароль?
ОСТАННІ ПУБЛІКАЦІЇ
19 Листопада 2021, 00:38
Kondratio
22 Вересня 2021, 16:12
Kondratio
22 Вересня 2021, 16:06
Kondratio
13 Серпня 2021, 04:14
Kondratio
4 Серпня 2021, 16:54
Kondratio
4 Серпня 2021, 16:45
Kondratio
27 Лютого 2021, 17:10
Kondratio
2 Лютого 2021, 04:44
Kondratio
7 Грудня 2020, 15:51
Kondratio
12 Жовтня 2020, 21:35
Kondratio
©2006-2021 - Український Богословський Сайт