Український богословський сайт Контакт
ГОЛОВНА ПУБЛІКАЦІЇ БІБЛІОТЕКА АУДІО ВІДЕО ФОТО ФОРУМ БЛОГЕРИ ОСВІТА
методологія  
14.08.2010 (risu.org.ua)
Про богослов’я у вищій школі
Филоненко А. С.
Як прижитися науковій дисципліні "Богослов'я" в сучасних світських вишах, як ставляться філософи до цього "конкуренту" і хто був спочатку - на ці та інші питання розмовляємо з канд. філос. наук, доцентом кафедри теорії культури та філософії науки філософського факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна Олександром ФІЛОНЕНКОМ

— Олександре Семеновичу, ви належите і до академічної науки, і до богослов’я. У світлі останніх змін відносин між офіційною наукою та богослов’ям — визнання Ваком богослов’я як наукової дисципліни — скажіть, скільки по-вашому ще повинно минути часу від формального визнання до реальної співпраці науки та богослов’я? Як Ви оцінюєте ці перспективи? Що повинні зробити з одного боку виші, з другого боку богослови, а з третього — ще є й духовні семінарії та академії — що вони повинні робити?

— Занадто багато запитань разом.

— Погодьтеся, запитань дуже багато, тому що дуже довго тривала «радянська ворожнеча» між наукою та богослов’ям…

— Спробуємо розкрутити за порядком. По-перше, для мене присутність богослов’я в університеті і проблема академічного богослов’я — це одне з головних особистих сподівань. Я працюю в Харківському національному університеті, на філософському факультеті, і для нас це питання дуже живе. Ми давно розмірковуємо і пробуємо робити щось для того, щоб богослов’я з’явилося всередині університету. Дійсно, дуже хороший і цінний знак, що розкриває важливі перспективи — це формальне визнання ВАКом дисципліни і спеціальності богослов’я. Про це багато говорять, але мені здається, що це не та причина, через яку відбудеться відродження богослов’я. Це радше констатація певного стану справ, який, з одного боку, перебуває в певному зародковому стані, з іншого боку, мені здається, перспектива богослов’я в університеті є першочерговою. Сучасний університет важко уявити без богослов’я, у будь-якій з форм його присутності. Ці форми присутності перебувають у фазі експериментів. Різні університети по-різному вирішують це завдання. Ми, наприклад, у Харківському університеті зробили богословсько-філософський семінар «Кайнонія», який уже три роки працює, маємо фактично міжнародний семінар. На літньому КЛБІ ми представляли журнал цього семінару, який є ВАКівським збірником. Сподіваємося, що це буде перший журнал, де богослов’я присутнє у ВАКівських збірниках. Але якщо подивитися на це з дальшої перспективи, потрібно сказати, що суперечки «потрібне-не потрібне богослов’я» уже не настільки актуальні, тому що зрозуміло, що потрібне.

— Для багатьох це не очевидно…

— Але людей, яким зрозуміло, що це так, достатньо, тому що вже така досить консервативна структура, як ВАК, визнала богослов’я. Це говорить про те, що в академічному співтоваристві є розуміння того, що богослов’я необхідне. Інше питання — наскільки це формальне рішення. Мені здається, його неформальність повинна бути не доведеною, а повинна бути засвідченою центрами богослов’я в нашій країні. Зараз для богослов’я в університеті є певні можливості, дотепер не реалізовані цілком. Є чим займатися, і є простір, де можна починати це життя. Отут є кілька небезпек і труднощів, на мій погляд. По-перше, академічне богослов’я в університеті, це не те ж саме богослов’я, яке присутнє в церковно-освітніх інституціях: академіях і семінаріях. Це кінцеве богослов’я християнської традиції, але богослов’я, яке повинне прийняти на себе, крім відповідальності перед церквою, дві інших відповідальності: відповідальність перед наукою з її академічними стандартами, вимогами раціональної аргументації й багато чого іншого і, з іншого боку, відповідальність перед суспільством, оскільки богослов’я повинне приймати ту проблематику, ті питання, які є життєво важливими для суспільства. Тобто, якщо поділити відповідальність, вийде так: богослов’я в університеті приймає систему відповідальностей перед церквою, суспільством і наукою, і жодною з цих відповідальностей воно не може пожертвувати, інакше воно перестає бути доречним в університеті. По-друге, богослов’я, що з’являється в українському університеті, не може бути строго церковним, традиційним для семінарій — воно повинно стати простором міждисциплінарних досліджень. Богослов’я — саме той простір, який повинен на себе взяти місію простору, зустрічі, діалогу та дружби найрізноманітніших дисциплін: від природознавства до гуманітаристики. Якщо богослов’я виконує цю місію — простору спілкування, у якому окремі дисципліни зустрічаються для обговорення життєво важливих запитань для суспільства, — тоді воно виконує свою функцію. Таке богослов’я може бути тільки місіонерським — відкритим і світові, і суспільству, і кожній окремій людині, воно не може обслуговувати лише потреби членів Церкви, або вузькі суспільні функції, або тільки слугувати джерелом наукових досліджень.

Університет неможливий без досвіду віри.Європейський університет пов’язаний з вірою, стандартом науки і пошуком істини.

— Для багатьох учених це буде звучати як єресь…

— Трохи нижче я поясню це твердження. Я не прихильник того, що питання про присутність богослов’я в університеті ухвалюватиметься зогри, у Міносвіти. Тому що в суспільстві є перешкоди для прийняття богослов’я в університеті. Найтиповіша —виходячи з відокремленості церкви і держави, для багатьох людей Церква не стільки пов’язана з наукою і знанням, скільки з пропагандою та ідеологією, з пропозицією певного стилю життя, а не знання. Звичайно, богослов’я не може бути одним із цього. Але недостатньо декларувати, для сучасного університету потрібно показати, що буває академічне богослов’я. Це завдання можна вирішити за допомогою створення богословських академічних центрів, які покликані показати і суспільству, і культурі, і всередині церкви, і поза нею, що богослов’я вміє жити за стандартами і церковним, і науковим, і суспільним. Необхідний час, щоб сформувалося в нашій країні живе, реальне богословське співтовариство, яке потім буде піддано певним формалізаціям, доречним при всякій дисципліні.

Я думаю, що ВАКівське визнання якоїсь спеціальності — це перший крок до того, що період хаотичних суперечок — «потрібне чи не потрібне богослов’я» — підходить до завершення. Це початок якоїсь конструктивної роботи для тих, хто вже давно богослов’ям займається і буде займатися, рішення ВАКу на них ніяк не вплине, і перший їхній крок — продемонструвати, що таке богословське співтовариство уже є. Це неможливо зробити міністерськими постановами, це робота конкретних дослідників. І тут є не тільки сумний досвід, але дуже обнадійливий. Наприклад, ось цей інститут, у якому ми знаходимося (КЛБІ) це одне із найяскравіших свідчень того, що церковне богослов’я відкрите і науці, і суспільству. Показує, що це живе, це реальність і ніякою малістю не може бути взята в дужки. Це співтовариство в КЛБІ вже давно переступило і київські рамки, і міжнародні рамки. Воно відповідає всім цим трьом взаємнодоповнюючим відповідальностям: перед суспільством, перед наукою і насамперед — церквою.

Сучасне богослов’я не може бути позаконфесійним, звичайно, воно конфесійне, тому що важлива відповідальність перед Церквою. З іншого боку, воно не може бути тільки проповіддю, тільки констатацією, без доказів, без аргументів, повинно бути розраховане на дискусію, тому що є відповідальність перед наукою, університет і є місце для цієї наукової відповідальності богослов’я. Із третього боку, є також відповідальність перед суспільством, у якого є питання, і богослов’я не може не відповідати на ці питання суспільства, що витають у повітрі.

Є такі питання й проблеми, які не можна розв’язати, але якщо ми про них не будемо думати, то це буде суттєвим збіднінням життя суспільства, університету й Церкви. От богослов’я і повинне бути простором цього запитування. Я думаю, це те місце, де науки здатні подолати комплекс своєї обмеженості – різні вчені займаються своєю вузькою справою і не дуже розуміють свої зв’язки навіть з іншими науками, а не тільки з богослов’ям, не з іншими людьми, але й один з одним.

Що таке спільна мова спілкування наук одна з одною? Це насамперед мова спілкування вчених один з одним. Тоді стає зрозуміло, чому вони займаються своєю наукою, в чому вони бачать її глибокий зміст. Сполучення цілей повинно відбуватися в якомусь просторі. Для мене дуже важливо, щоб богослов’я виявилося саме таким простором.

— Хтось може сказати: а чому ви таким простором визначили бути богослов’ю? От є академія наук, навіть філософія тут не потрібна?..

— У європейському університеті ту функцію, яку виконувало богослов’я, згодом стала виконувати філософія. Зараз ми переживаємо кризу європейського університету — це велика проблема, яка дискутується в усьому світі. Важливі причини цієї кризи. Одна з них полягає в тому, що філософія — це спроба знання й науки легітимізувати себе методами самої науки. Виявилося, що така легітимація безплідна. Ми зустрічаємося з тим підґрунтям знання, у якому ми або бачимо віру, або якийсь об’єднуючий, гармонізуючий початок — або університет розсипається просто в розсип знань, мало пов’язаних один з одним. Тому що філософія, що ставила перед собою завдання єдності університету, може лише поставити завдання, але вирішити не може. Виявляється, феномен європейського університету — у його вселенськості — був можливий саме тому, що це був християнський проект, в основі якого лежав досвід єднання, реалізований у вірі. Звісно, сучасний університет секулярний, звісно, було наївним вважати, що український університет стане раптом слідувати моделі середньовічного університету — ні звісно, богослов’я не може бути цим стрижнем, не буде царицею наук. Але без голосу богослов’я ми втрачаємо можливості обговорення й переживання цього болю втрати єдності університету. Я думаю, що університет природно опирається розпаду. Це не тільки політичний, соціальний розпад, але й розпад самої ідеї університету — ідеї, з якої вийняли уніфікучий, життєдайний початок.

— Яким чином віра об’єднала середньовічний університет?

— Тому що це був спільнота людей, які об’єдналися навколо питання про істинну красу та справедливість. Спеціалізація й диференціація наук настали на другому етапі. Це не науки, що об’єдналися в якесь співтовариство. Історія була зворотною. З єдності з’явилися науки. Єдність передбачає стандарти плідного дослідницького спілкування, передбачає віру в те, що таке спілкування може бути продуктивним. Усі ці стандарти були наслідком певної духовної традиції.

Тут, звичайно, починаються великі питання з розумінням того, що таке сучасна наука. Я думаю, потрібно починати не стільки з віри. Для університету серйозним аргументом була б певна критичність самої науки щодо себе. У суспільстві постатеїстичному, коли ми не маємо імунітету в питаннях духовних, коли ми слабкі в спробах адекватно оцінювати богослов’я, ми переживаємо стадію формування богословського знання в певній ситуації кризи, ми повинні перед собою тримати стандарт науки, який виводить богослов’я на високий рівень. Наука виступає для богослов’я не стільки інструментом, скільки певним духовним масштабом відомих дослідницьких чеснот для богослов’я. Богослов’я доганяє науку в цьому. Коли богослов’я існує всередині університету, процес підтримки й продуктивності один одного взаємні. Наука завдяки присутності богослов’я в університеті може одержати публічні дискусії про єдність і гармонізацію людського знання; богослов’я, церковне богослов’я, входячи в університет, отримує безсумнівну перевагу, тому що воно зустрічається із загубленими з відомих причин богословськими науковими стандартами, які необхідно повертати. Для богослов’я це є цілющим, тому що богослов’я потрапляє в царину підвищених наукових стандартів. Богослов’я в університеті не може залишатися провінційним — воно повинно рости, підвищувати власні дослідницькі стандарти. Мені здається, що церква в своїх освітніх інституціях відродити ці стандарти, не вдаючись до допомоги та діалогу з сучасною наукою, не зможе. Своя швидкість дуже низька. Церкві дуже важливо увійти в університет, це не стільки місіонерське завдання, скільки корисне завдання для самої церкви, тому що богослов’я поставлене перед необхідністю підвищення власних стандартів.

Зовсім недавно важливо було попереджати людей, що коли люди беруть на себе сміливість монополізувати істину і приписувати її самим собі — нічого путнього з цього не виходить, і необхідно бути уважним до досвіду інших людей і т.д. Зараз ми розуміємо, що ми хотіли чути різні думки, ми були готові жертвувати питанням про істину, але не можна сказати що ми досягли успіху в слуханні інших людей. Мені здається, що в нашому суспільстві прагнення зберегти ідентичність призвело до розпаду ідентичностей – атомізації суспільства. І ця атомізація була б не такою страшною, якби ці окремі ідентичності підтримували між собою спілкування, але ми бачимо й розпад публічного спілкування, ми бачимо розпад публічної сфери як такої. Сучасна філософія дуже гостро це розуміє, вона розуміє, що в культури вибір простий: або ми заклопотані пестуванням цієї публічної сфери та збереженням стандартів спілкування — це те, що відроджує єдність поза тоталітарними ідеологіями, і проектами, і утопіями, або розпад. Суспільство, що позбулося ідеологій, потрапляє в іншу крайність розпаду ідентичностей, глухих одна до одної. Вихід з цієї ситуації зрозумілий теоретично — це шлях комунітаризму, шлях продуктивного спілкування. Християнство в цьому плані, на цьому шляху виграє, тому що християнство — це 2000-літній досвід продумування того, як людське життя будується на ідеї Богоспілкування, спілкування один з одним і спілкування людини з творінням.

Богослов’я — це колосально багате джерело роздумів про те, що таке те спілкування, на якому побудовано людське життя. У наш час, коли найбільша проблема — переживання глухоти при наростаючому різноманітті, нездатність чути один одного, незважаючи на очевидну цінність «іншості» і різноманітності… Подолання цієї глухоти — це, звісно, увага до проблеми спілкування, не всякого спілкування, але продуктивного, спілкування, яке животворить. Мені здається, що в цих дискусіях богослов’я виявляється одним з перших голосів. Тому що християнам є що сказати про практику спілкування: з Богом, з людиною, зі світом. Тому що для християнства те знання, яке плекає університет, є плодом продуктивного спілкування зі світом і з Богом. Знання як плід спілкування — це формула європейського університету. Якщо ми залишаємо тільки знання і кажемо, що університет займається тільки знанням, а спілкування десь в іншому місці — у публічній сфері, у Церкві і т.д. — то університет починає розпадатися. Знання не стоїть на самому собі, воно завжди виступає як плід більш глибинного прагнення до істини, краси й справедливості. Ми не можемо забрати з університетських процедур ці три універсалії. Коли ми їх втрачаємо, ми отримуємо розпад науки в набір ремесел — набір технологічного інженерного знання. Ця проблема дуже гостро переживається і дуже бурхливо обговорюється в будь-якому університеті, навіть у середовищі, яке дуже далеке від християнства. Криза університету — це проблема номер один, проблема і суспільна, і освітня, що заторкує багато інших сфер. Богослов’я або є учасником цієї розмови, або ні.

Мені здається, що християнське богослов’я не може не бути учасником розмови, церква не може в такій ситуації виводити себе з університету. Університетське богослов’я — це і церковне завдання, тому що церква не може нести Євангеліє, оминаючи університет і університське завдання, тому що університет не може відстояти високого стандарту знання, не вводячи цей смислоутворючий простір для самого університету. Це місце зустрічі.

Я дуже вірю в ці перспективи, я ентузіаст, якими б малими не здавалися шанси богослов’я в університеті — це оживляючий шанс і для університету, і, що дуже важливо, для церкви. Для церкви — це не «одне зі» служінь — шлях сучасного богослов’я. Я певен, що невдовзі творче сучасне глибоке богослов’я якщо буде створюватися, то буде створюватися в сучасному університеті, якими б малими вогнищами богослов’я не було присутнє в університеті — бо ж християнство звикло не лякатися кількісної малості, християнство — це традиція меншості. Тому для християнства не аргумент, що богословських центрів мало, аргументом є їхня продуктивність. Я певен, що університет зможе показати не учнівське, не технологічне або інструментальне, а живе богослов’я, що відповідає часу і сучасній бесіді, яка ведеться і в культурі, і в церкві.

Розмовляв Олександр БОЙКО

Київ, серпень 2010

Біографічна довідка:


Філоненко Олександр Семенович народився у Кисловодську 18 жовтня 1968 року. 1993 року закінчив фізико-технічний факультет Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за спеціальністю «експериментальна ядерна фізика». Кандидат філософських наук (1996 рік, філософська антропологія та філософія культури). Доцент кафедри теорії культури й філософії науки філософського факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Брав участь у кількох міжнародних наукових проектах. Лауреат премії Фонду Темплтона за курс лекцій «Наука та богослов’я» (The Science and Religion Course Program of Center for Theology and the Natural Sciences (CTNS, USA)) за 2000 рік, прочитаний у Біблійсько-Богословському інституті св. апостола Андрія (ББІ, Москва). Викладач Біблійсько-Богословського інституту св. апостола Андрія (ББІ, Москва), Інституту релігійних наук св. Фоми Аквінського (Київ), Московського, Мінського та Київського літніх богословських інститутів.
Теги: богослів'я, освіта
Переглядів: 2021
Функція коментування доступна тільки зареєстрованим користувачам. Будь ласка, увійдіть або зареєструйте собі еккаунт.
<< Назад Наверх
АВТОРИЗАЦІЯ
 
Реєстрація Забули пароль?
ОСТАННІ ПУБЛІКАЦІЇ
4 Липня 2010, 10:54
, архимандрит, Кирилл (Говорун)
©2006-2018 - Український Богословський Сайт